Усний журнал
«Тлумачення виникнення Землі та
Всесвіту в міфах та легендах різних народів світу»
(7-8клас)
–
удосконалювати вміння учнів працювати з джерелами
історичної інформації, порівнювати культурні контексти різних народів і
цивілізацій минулого;
–
виховувати почуття поваги до знань давніх народів.
Обладнання: виставка
літератури, малюнки «Всесвіт в уяві давніх народів», ілюстрації, слайдові
презентація.
Слово вчителя
Історія народів,
що живуть на землі дуже давня. Наших пращурів оточувала сувора природа. Виверження
вулканів, землетруси бурі та грози, посухи і повені, спека й морози загрожували
їм. Схід і захід сонця, зміна дня і ночі, рослинний світ, що наче гинув восени
і відроджувався на весні,сама земля – усе це здавалося справжнім дивом. Мало
знаючи навколишній світ, люди намагалися пояснити ці грізні явища впливом
могутніх надприродних сил.
У кожного народу з прадавніх часів збереглися
оповіді, у яких віддзеркалилася первісна уява людини про світ їх назвали
міфами. Саме вони розповідають про те як
було створено Всесвіт, Землю і людину на ній.
Минали століття і міфи поступово перетворилися
на казки . Про те для нас, попри усю неправдоподібність цих історій, міфи – це
ще й твори у яких нереальне переплітається з дійсним.
Тому, безперечно, можна твердити, що
давні міфи та легенди, які пронизані духом минулого часу, це перш за все пам’ятки
історії, і невід’ємна частина нашої культурної спадщини.
Центральну групу міфів у народів з
різними міфологічними системами складають міфи про виникнення світу, Всесвіту
(так звані космогонічні міфи). Майже у всіх народів, що до цього, виділяється
дві ідеї – ідея народження та ідея створення.
Згідно першої ідеї світ створений надприродною істотою – богом, творцем,
великим чаклуном і т. д. Що до другої ідеї – світ поступово розвивався із
якогось первісного, безформового стану – хаосу, мороку, або з води, яйця і т.
д.
Як правило, в космогонічні міфи
вплітаються і теогонічні сюжети- міфи про походження богів. У числі найбільш
поширених міфологічних мотивів – міфи про чудесне народження, про походження
смерті, про загробний світ про долю.
До космогонічних міфів додаються
есхатологічні. Це розповіді, пророцтва «про кінець світу». Вони зустрічаються у
багатьох народів світу: у давніх майя і ацтеків, в іранській міфології, в
християнській, в германо-скандинавській та інших.
Слово «космос» у стародавніх народів
мало спочатку зовсім земне значення – «оздоба», «прикраса». Але ж чи бачила
давня людина навколо себе щось
привабливіше від нічного сріблястого мережива і щось таємничніше за гармонію
руху «блукаючих світил»- планет? То ж не дивно, що з часом стародавні люди
почали називати космосом увесь навколишній Всесвіт.
Людина переносила на природні об’єкти
свої власні властивості, приписувала їм життя, людські почуття.. Космос, дуже
часто, уявлявся як живий велетень, із частин якого, може бути створений світ.
Перші кроки до розуміння законів
світобудови були зроблені вже тисячі років тому. І, звичайно, відповіді на
запитання, як побудований навколишній світ та яке місце у ньому займає наша
Земля, люди могли давати лише на підставі своїх вражень і відчуттів.
Цілком природно, що стародавні люди
вважали Землю нерухомою. Вони спостерігали, як Сонце, Місяць, увесь небосхил
обертаються навколо неї, і сприймали це, як очевидний факт. Проживаючи
практично все життя в одній місцевості, вони не мали підстави сумніватися, що
Земля плоска. І, нарешті, логічним було припущення, що вона є центром усього
світу.
«Слов’янська
міфологія»
Українська
міфологія багата космогонічними міфами про створення світу з яйця. Сонце у
цьому міфі представлене в образі Жар-птиці, яка своїм пером може освітити весь
сад. А Зимовий Холод – змій-чарівник – хоче викрасти Жар-птицю. Проте вона
встигла знести золоте яйце, з якого навесні знову народжується (воскресає)
джерело світла й тепла. Сонце-яйце своїм гарячим промінням зігріває землю,
розганяю туман, примушує хмари лити дощові потоки.
Так, з уявлення про яйце змальовується
початок всього живого, того, що народжується. Звідси – звичай писати писанки,
які дарували люди одне одному з побажанням здоров’я й довгого життя. Таким
чином, сакральність яйця була визначена ще до впровадження християнства, до
тієї обрядовості, яка пов’язана з Великоднем. Тому на писанках зображуються не
лише дивовижні візерунки. Які за найдавнішими уявленнями мали магічну силу, але
й зображення сонця, місяці, зірок, світового дерева, небесних оленів, коней,
птахів і т.п.
Ще один космогонічний міф існував у слов’ян.
Це ліричний міф про небесні світила Сонце і Місяць. Сонце сприймалося як
прекрасна панна в золотих шатах, а Місяць – парубок, який хоче одружитися з
панною – Сонцем. І от після їх першої спільної весни Місяць починає
закохуватися у Зорю. Тоді Сонце за зраду Місяця своїм золотим мечем розрубує
його навпіл. І з того часу « Місяць стає щербатим ». Так мудро і просто наші
предки пояснювали зміну фаз Місяця, яку здавна спостерігали.
Особливою повагою користувалися боги
Род, Рожаниці. Род – творець Всесвіту. Рожаниці були пов’язані з народженням.
Релігійні вірування наших предків
пройшли певні стани розвитку. Якщо з початку людина не цікавилася небом, воно
було для неї дуже далеким від її «жорстоких буднів», то пізніше «небесні
ворота» стали початковими космічними питаннями про тайни існування про початок
світу.
Своєрідна мудрість наших предків
сформувала поняття неба, як найвищу Світову Силу, територію вищих сил.
Всесвіт, космос в язичницькій релігії
сприймався як надісторичний. Міфологічна свідомість не знала надприродний і
поза природний. Для неї існував єдиний природний космос, що протиставлявся як світ порядку –
хаосу, світові безпорядку.
Протилежність «порядок – хаос», «своє –
чуже» втілювався у відповідній символіці «світ – темрява», «верх – низ», «схід
– захід». У давньоукраїнській свідомості переважає виокремлення «світла» та
«темряви».
ІІ сторінка
«Уявлення про
космос»
Виділення напрямів простору знаходить
свій прояв в образі світового дерева. Де «верх» – напрям росту дерева –
символізує життя і розвиток, а «низ» – згасання, смерть.
Космос у слов’ян усвідомлюється
утвореним з чотирьох первісних «стихій», якими є вітер, вода, вогонь, земля.
Простір впорядкованого космосу сприймався невід’ємно від людини, що освоює цей
простір, встановлюючи порядок у ньому. Що до вимірювання часу у давніх людей,
то еталоном у цьому разі були природні періодичні цикли, що позначились на
народних календарних святах. Все це засвідчує ототожнення людського і
природного космосу.
Ще за однією версією щодо походження
світу: коли не було ні неба, ні землі, а саме лише синє море, то посеред того
моря стояло велике дерево, що його різні слов’янські народи називали по різному
(дубом, явором, сосною, березою, яблунею).
На тому дереві була золота кора,
перлова роса і сиділи на ньому дивовижні птахи. Дехто каже, що то були два
голуби, а дехто – що сивий сокіл. Серед гілля того дерева роїлися бджоли, в
його корінні жили всілякі тварини, на гілках знайшли притулок птахи. З дерева
капала роса, а з тієї роси утворювались озера, річки та криниці.
Таке дерево, що існувало на початку
світу, в міфології називається світовим. Птиці на ньому – це втілені боги, що
створили світ – заснували небо з сонцем, місяцем і зорями з синього та золотого
каміння, а землю – із дрібного піску.
Цікавим є уявлення про Всесвіт у
трипільців. Саме вони започаткували для нащадків не тільки місця поселень,
але й природні космогонічні моделі та
світоглядні основи. Ці моделі матеріалізовані в розписах керамічних виробів та
побудові селищ наших трипільських предків. Серед типових моделей можемо
виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні) композиції, що визначають дуалізм
(єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи
триєдності), чотиристоронність.
Світобачення трипільців наскрізь
пронизане прагненням до творчості, ладуванням навколишнього простору з
допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в
орнаментиці тарілок, кругове планування поселень). Поняття про безкінечний плин
часу передає нам трипільський безкінечник (меандр).
Уявлення про сакральний центр цього
круговороту бачимо в плануванні поселення з обов’язковим майданом посередині,
навколо якого обертається все життя його мешканців. Саме так втілювали
трипільці коловорот в своєму повсякденному житті.
Дуалізм здійснюється шляхом позначення
явищ реальної дійсності за принципом “позитивний – негативний”, в основі якого
лежить пізнання світу через зіставлення “космос – хаос”. На посуді двочленні
композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два
змії-дракони, закручені головами назустріч один одному); бінарні опозиції (день
– ніч, літо – зима, північ – південь), вписані в цілісний вибір, що символізує
єдність цих протилежних начал.
ІІІ сторінка
«Всесвіт в
символіці трипільської культури»
Уявлення про вертикальну будову
Всесвіту в трипільців, відображене в символіці розпису глечиків, макітр,
великих посудин, на яких нижній ярус позначає землю, середній – повітря,
верхній – небо. Кожна деталь орнаменту передає динаміку одвічного коловороту,
що пізніше розвинеться і отримає назву Права, Ява і Нава. З неба (Прави) падає
дощ, проростають (в Яві) злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі
(Нава), знову проросте навесні новими сходами. Такий природний цикл закладений
і в релігії трипільців.
Чотиричленна трипільська символіка відображає уявлення про чотири
сторони світу: коло з різнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарелях,
трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах
(перші зразки календаря). Про існування. Символікою чотирьох позначені також
«чотиригрудні» посудини, які мають всі ознаки ритуально-магічного характеру,
очевидно пов’язаного з «годуванням» (жертвопринесенням) землі, викликанням
дощу.
Висловлюються припущення про наявність
у трипільській міфології ідеї «священного шлюбу Великої Богині з обома
провідними чоловічими постатями». Богом-Биком (Небом) та
Богом-Драконом(Земноводним), завдяки чому
у світі циклічно відтворюється життя.
Репертуар слов’янських космогонічних
сюжетів досить різноманітний. Так, зокрема в міфах часто відображений сюжет
творення світу двома братами чи двома голубами, або Богом та Санатаїлом.
Одвічним «материнським лоном», з якого походить всесвіт, здебільшого виступає
вода. Одним із варіантів цього сюжету є поява «зеленого явора» з водної стихії.
Творінню передує «рада», що відбувається між двома учасниками космогенезу.
Досить часто космогенез уявляється як добування з морського дна жменьки землі.
Ця дія мислиться як заповнення певного простору, що треба облаштовувати.
Загалом легкість і миттєвість, що
характеризують слов’янські версії свідчать про те, що їх маємо віднести до
такого типу космогенезу, в межах якого відносини між хаосом і космосом
мисляться як відносини своєрідного обміну, взаємозумовлюють одне одного,
перебувають у стані календарно-есхатологічної рівноваги. Хаос не є чимось
абсолютно ворожим, небезпечним для космосу. Він є необхідною творчою потенцією
космічних сил.
Важливе місце у слов’янських міфах
посідає жертвопринесення, в яких сама жертва стає рухомим посередником між
світами хаосу та космосу. Жертва, що належить водночас і світові смерті, й світові
життя, завжди здійснюється в невизначеному «міжсвітті». Вона є сакральною у власному
розумінні цього терміну. Жертва поєднує всі три виміри космосу.
Якщо в цілому охарактеризувати східно
слов’янські матеріали, то можна констатувати, що вказаний мотив є приналежністю трьох щаблів міфологічної
картини світу: мікрокосмічного в якому переважає метафористика ; «життя – смерть
– відродження»; мезокосмічного, який репрезентований землеробсько-календарною метафористикою
«багатство – злиденність», «розквіт – зів’яненя», макрокосмічного, в якому опис
подається у трагічних метафорах –
«провини», «суду» «знівеченя світу».
У слов’янській міфології одним із
найважливіших є мотив «середина світу», який був центром цілої низки
космологічних сюжетів, до яких слід віднести: «камінь у фундаменті
світобудови», «всесвіт як ремісничий виріб», майстер-кувач як деміург всесвіту.
Щодо «золотої середини», то вона позначала у слов’ян досить камерний розлитий
простір, крім того, вона майже завжди поєднувалася з певною реальністю, що мала
предметно-речовий характер. Найпоширенішим образом предметної основи середини
світу є сюжет «каменя у фундаменті світобудови».
Символіка центру дає можливість
типологізувати культурну самосвідомість слов’янства. Найповніше культурне
самоусвідомлення в добу міфологічного світорозуміння відбувається в межах
космологічного образу
ІV сторінка
«Уявлення про світ месопотамців та єгиптян»
У давніх жителів
Месопотамії сформувалося уявлення, за яким земля має вигляд опуклого круглого
острова, що плаває у всесвітньому океані. На земну поверхню ніби-то спирається
небо – тверде склепіння (порожня півкуля з твердого каменю), до якого
прикріплені зорі й планети, і по якому здійснює свою щоденну мандрівку Сонце.
Воно ніби вранці сходить на небо через одні ворота, а ввечері опускається під землю через інші.
Небо у месопотамців мало б відділяти «нижні води» (тобто океан, який оточує
землю) від «верхніх» дощових вод.
Тому гадали стародавні люди як тільки в
небі відчиняються вікна, на землю падає дощ. Саме ж небо за уявленнями
месопотамців, складається з трьох «поверхів», там мешкають боги. Згодом основні
елементи цієї моделі світу у месопотамців запозичили давні євреї, її зокрема
дотримувались автори Біблії. Так, у книзі «Йова» говориться «що Бог розпростер
небеса, тверді як лите дзеркало».
Ще за однією версією месопотамців
задовго до створення землі та людини існував у глибинах Всесвіту безмежний
океан з прісною водою. Називався він Апсу, що означає «безодня». Саме там
затаїлися могутні загадкові сили Ме, яким належало керувати світом. Володарка
морської води – Богиня Тіамат – задумала створити богів, щоб вони, подбали про
небо, землю і людей. Боги розділили «гору небес і землі» щоб створити небо,
землю та підземне царство.
Отож земля за
уявленням месопотамців, ніби перевернутий човен, почала плавати у світовому
океані. Небо над нею було тверде, викладене з кольорових каменів. Захищене від
води високим муром, воно спиралося на кілочки, що прикріпляли його до океану.
Землю Боги поділили на три частини. На горі живуть люди, всередині знаходиться
володіння Бога прісних вод, а внизу – підземний світ. Щоб прикріпити землю
надійніше, Боги прив’язали її до неба довгими шнурами. Ці шнури ми сьогодні
зазиваємо сузір’ям Чумацький Шлях.
У єгипетських міфах земля має форму
великої прямокутної долини, що простяглася з півночі на південь. Долину
оточують гори, посередині долини протікає річка. Небо у єгиптян являло собою
так званий балдахін, який тримався на чотирьох стовпах або горах. А Богиня Ночі
витираючи своє обличчя створювала зоряне небо.
В єгипетській міфології є декілька
версій походження світу. За однією з них
Всесвіт нагадував безмежний океан води. Який мав ім’я Нун. З його глибин вийшли
боги, які створили землю, небо. І першим з цих богів було Сонце.
За
іншою версією спочатку, серед первісних вод океану з’явився пагорб, на якому
розрилася квітка лотоса. У її пелюстках було сховане дитя, від якого йшло
сліпуче сяйво. Що оживило Всесвіт.
Існує міф, згідно яким Сонце – початок
життя у Всесвіті – вийшло з яйця, що його зніс птах на піднятому з води пагорбі.
Зрештою, у всіх випадках творцем світу
у єгиптян виступає Бог Сонце.
«Всесвіт в уяві
індійців, китайців та греків»
У індійській міфології випуклу землю
підтримують чотири слони, які стоять на черепасі. Щодо створення світу за
індійськими міфами, то спочатку не було нічого. З темряви первісного хаосу,
який наче спав глибоким сном, першою виникла вода. З цієї води постав вогонь,
від тепла якого зародилося Золоте Яйце. Прабатько Брахма розбив Яйце і воно
розкололося на дві половини: верхня – небо, нижня – земля, а між ними
повітряний простір.
Всесвіт, за уявою індійців, ділиться на
світ і безкінечно великий несвіт, в якому немає нічого окрім простору. Він не
доступний для сприйняття і проникнення. Світ відокремлений від несвіту
тришаровою прірвою із густої води і вітру. Він має своєрідну форму конусів чи пірамід (нижній, верхній,
середній).
У стародавніх книгах індійців “Ведах”
сказано, що Всесвіт виник з тіла Пуруші – першоствореного чоловіка. З розуму
якого виник Місяць, з ока – Сонце, Вогонь народився з його рота, а з дихання –
Вітер, з голови – Небо. Вуха стали сторонами світу, ноги його – Землею.
Космологічна модель у Ведах виходить із
протистояння неорганізованого хаосу організованому простору Космосу, між якими
існує шлях. Ведейський Всесвіт протиставляється неведейському, так як ведейська
людина – неведейській.
За уявлення стародавніх греків спочатку
існував тільки вічний, темний хаос. Усе виникло з нього – весь світ і
безсмертні боги. У грецьких міфах говориться, що нібито Бог вогню і ковальства
викував небо із заліза і прикріпив до нього світила. Небосхил, у вигляді
велетенської чаші, перекинутий над дископодібною Землею, і на заході спирається
на колони, що їх підтримує Титан Атлас. Саме він належить до покоління щодо
передувало Зевсу. У боротьбі, яку почали титани проти олімпійців, вони були
переможені, і Атласа приговорили до жахливої кари – самому довічно тримати на
собі небо.
У китайських міфах Земля має форму плоского
прямокутника, над яким на стовпах підтримується кругле, випукле небо.Щодо
створення світу, то коли ще земля і небо
не були відділені одне від одного, Всесвіт був суцільним хаосом, і виглядав як
куряче яйце. В тому яйці зародився першопредок китайців
За однією з легенд озлоблений дракон
зігнув центральний стовп, що підпирав небо. Внаслідок чого Земля нахилилась на схід. Небо ж
нахилилось на захід, тому усі небесні світила
рухаються зі сходу на захід.
Слово вчителя
Міфологічні уявлення про виникнення
Землі, Всесвіту слов’ян, месопотамців, греків, єгиптян, індійців, китайців
різні, але всіх їх об’єднує сукупність священних спогадів наших пращурів.
Міфи дозволяють нам наблизитись до
таємниці походження всіх речей. Інакше кажучи, людина дізнається не лише про
те, яким чином усе виникло, але також про те, яким чином виявити це і
відтворити.
Отже міф безчасовий, він долає рамки
зовнішнього об’єктивного світу, відтворюючи світ ідеальний.
Література
1. Атлас
мифологии. Москва , 2001г.
2.
Булашев Г. Український народ в своїх легендах, релігійних
поглядах та віруваннях. Київ, 1992 р.
3.
Костомаров М. Слов’янська міфологія. Київ, 1994 р
4.
Нариси з історії астрономії. Київ, 1983 р.
5.
Міфи народі світу. Львів, 1997
6.
Мифы народов мира. Под редакцией С.А.Токарева, том І, Москва 1980 г .
